Львівський кардіохірург Назар ГРАБОВСЬКИЙ

«Війна додала мені сміливості…»

Львівський кардіохірург Назар ГРАБОВСЬКИЙ — про хірургію і події на сході як операцію на серці України

На операційному столі — тяжкопоранений боєць. Його привезли з передової. Відразу почали готувати до хірургічного втручання. Без нього йому не вижити. Операція почалася. У руці хірурга скальпель. Навколо в операційній тиша аж бринить. Періодично її порушують звуки вибухів та пострілів, які лунають із передової.

Цих вибухів не чути на іншому кінці країни. Дехто навіть воліє робити вигляд, що цих пострілів і зовсім немає. Однак є ті, хто їх досі відчуває і чітко пам’ятає. Наприклад, львівський кардіохірург Назар ГРАБОВСЬКИЙ, якому добре знайомий відгомін пострілів у операційній.

Уже майже десять років він рятує життя хворих з недугами серця. Продовжує це робити і зараз, працюючи у Львівському кардіологічному центрі. Та серцем і здоров’ям пацієнта на операційному столі його професійна зона відповідальності не обмежується. Адже 36-річний медик очолює кардіохірургічне відділення з досить-таки численним колективом.

Наша розмова з лікарем мимоволі вийшла про два різних дні з його життя. Перший — робочий будень у кардіологічному центрі, кульмінацією якого є операція. Другий — день, проведений на війні, де Назар Грабовський разом з іншими військовими медиками рятував людей і «зшивав» країну.

РОБОЧИЙ ДЕНЬ ХІРУРГА-ЗАВІДУВАЧА

Робочий день лікаря Грабовського як керівника відділення розпочинається рано-вранці. О пів на дев’яту він приїжджає на роботу й поринає у вир організаційних моментів та оглядів пацієнтів. Консультації, наради, вирішення нагальних питань. А тим часом хворого повезли до операційної… Хірург цілковито зосередився на майбутній операції, до якої вже приготувалися асистенти.

«В операційну ти заходиш часом на великому стресі, а деколи більш-менш спокійний. Але за перших півгодини операції вже переважно розслабляєшся», — описує Назар початок найтривалішого і найскладнішого відрізку свого робочого дня. Операція здебільшого триває до опісля обіду. Потім завідувач займається рештою хворих, погоджуючи лікування з їхніми лікарями і розбираючи різні нестандартні ситуації.

«Коли звичайно закінчується робочий день? — з усміхом перепитує Грабовський. — Немає «звичайно». Щодня по-різному. Дуже рідко, коли це трапляється раніше за сьому вечора».

«ОПЕРАЦІЮ МОЖНА ПОРІВНЯТИ З РОБОТОЮ СКУЛЬПТОРА»

Розумію, що ми побіжно пролетіли кульмінаційний момент роботи кардіохірурга. Починаю розпитувати про підготовку до операції.

— Як щодо психологічного фактору?

— Це не хвилюючий момент. Хоча операція — це завжди великий стрес. Але організм хірурга вже сам входить у стан того стресу і робить операцію. Перш ніж зайти в операційну — хірург чітко знає, що, як і де він повинен робити. Картина складена заздалегідь.

Операцію для хірурга можна порівняти зі своєрідним станом трансу. У свідомості хірурга в цей час не має бути жодних сторонніх думок. Під час тих п’яти-шести годин немає місця ні для голоду, ні для будь-чого іншого. Перед тобою лише операційний стіл, пацієнт та поставлене завдання. Якщо все йде за планом, то певним чином це стає не дуже усвідомлюваним, а належно автоматизованим процесом. Ви ж, коли їдете автомашиною, то не замислюєтесь про те, як натискаєте педалі? Ви просто це робите. Так само і хірург оперує.

Хіба що виникають якісь позаштатні та форс-мажорні ситуації. Вони вимагають швидких і правильних рішень.

— Із чим би порівняли роботу хірурга? Максимальна точність і вивіреність дій. Є щось від математики?

— Хіба від геометрії. Для хірурга особливо важать уява і можливість передбачити той чи інший нюанс. Наприклад, треба розуміти, під яким кутом має лежати шунт, який ти пришиваєш до серця. Розрахувати його довжину.

Операцію можна порівняти з роботою скульптора. До прикладу, потрібно зробити пластику серцевого клапана. Хірург повинен різні шматочки сполучної тканини зліпити докупи так, щоб вони стали герметичними і добре функціонували. Ось тут хірург, наче скульптор, працює над своєю скульптурою. Уявляє, як це має бути, і робить.

Також є авторські операції, які далеко не кожен хірург повторить. Для них необхідно мати особливо розвинуту уяву: бути водночас трохи і художником, і математиком, і скульптором.

ОПЕРАЦІЯ ТРИВАЛІСТЮ В 21 ГОДИНУ. БЕЗ ПЕРЕРВИ

— Мав нагоду зауважити: якщо операція пройшла успішно, то навіть на виснаженому обличчі хірурга можна побачити певну внутрішню усмішку…

— Так, попередні висновки можна зробити після операції. Та в післяопераційному періоді можуть виникати ситуації, на які лікарі не можуть впливати, навіть якщо вони знають, на які ризики варто чекати у прооперованого пацієнта. І вони не завжди пов’язані з роботою серця, а залежать від того, в якому стані інші органи та системи людського організму. Проте лікарі роблять все можливе, щоб дізнатися якомога більше про стан здоров’я пацієнта перед операцією, щоби ефективно попереджати ускладнення й мінімізувати їхню кількість.

Пацієнтам потрібно пояснювати перед оперативним втручанням, які ризики у них є і чого варто очікувати. Наприклад, у пацієнта аневризма судини, яка кровопостачає головний мозок. Пацієнт повинен розуміти, що хай би як лікарі контролювали тиск і коригували лікування, ця аневризма може тріснути будь-коли і може статися інсульт.

— Операцію завершено. Які відчуття і настрій?

— Знаєте, рідко коли операція завершується, а хірург виходить з операційної і думає, що йому робити далі. Одразу після операції зазвичай думок немає жодних. Треба 30 — 40 хвилин, щоб вийти з того стану. Вся справа у виснаженні людського організму. Відомий кардіохірург Володимир Бураковський якось сказав, що далеко не кожен хірург може стати кардіохірургом. Бо для цього потрібно, щоби поєднувалися гострий розум і надзвичайно міцне здоров’я. Здебільшого кардіохірургічні операції довготривалі. Не всім до снаги так довго оперувати і при цьому не їсти, не пити й нормально все це переносити. А оперувати доводиться деколи й двічі на день.

— Яка у вас була найбільш довготривала операція?

— 21 година. Без перерви. Формування спленоренального анастомозу за портальної гіпертензії. Це судинна операція, не зовсім кардіохірургічна. Були також ще довготривалі операції — по 10 і 12 годин. Для мене вони проходять, як звичайно. Але бувають випадки, що хірургам стає погано в операційній.

«ЩЕ РАНІШЕ ВИРІШИВ ДЛЯ СЕБЕ: ЯКЩО ПРИЗОВУТЬ — ПІДУ НА ФРОНТ»

— Тим часом якщо комусь і може стати зле в очікуванні завершення операції, то це рідним оперованого. Якраз під час розмови з дружиною пацієнта, котрого тоді оперували, дізнався, що свого часу ви були на фронті. За яких обставин ви потрапили на війну?

— Це було літо 2015-го… Мені прийшла повістка. На роботу. Але ще раніше я вирішив для себе: якщо призовуть — піду на фронт. Про це сказав усім своїм друзям. Тому я себе не поважав би до кінця днів, якби не дотримав тоді свого слова.

— Як сприйняли ваше рішення?

— По-різному. Далеко не всі, м’яко кажучи, зрозуміли.

Насправді для мене війна розпочалася ще з Майдану. Вже тоді розумів, чим це все завершиться. Поверталися якось з товаришем із Майдану. Кажу йому: «Буде війна». Він хіба посміявся з цього. Але тоді в це майже ніхто не вірив.

А мені здавалося, що першим заберуть саме Крим. Пригадую, як був там востаннє. Очевидними були всі ознаки того, що ця частина України не буде далі Україною. Та всі на це закривали очі. Нікому не вірилося, що таке може статися. Особливо нашим можновладцям. Для них це була третьорядна тема. В Україні не займалися ні питаннями становлення української мови, ні української державності. Нікого це не цікавило.

Лише зараз почали щось робити для того, щоб Україна стала дійсно українською. Втім, потрібно робити набагато більше.

«ЩОБ ВИГРАТИ ВІЙНУ, КОЖНА ЛЮДИНА В КРАЇНІ МАЄ НА НЕЇ ПРАЦЮВАТИ»

— Певною мірою саме війна оголила нерв і вказала на проблеми…

— Нинішня війна — це операція на хворому організмі нашої країни. Я десь тішу себе цією обнадійливою думкою. У 1990-х роках ми одержали незалежність задарма. Без крові й боротьби. А за справжню незалежність потрібно боротися. Зараз ми цим і займаємося.

Щоправда, хотілось би, щоб ця боротьба була дещо іншою. Далеко не вся Україна зараз бореться. Напевно, перемоги у війнах так не здобуваються. Щоб виграти війну, кожна людина в країні має на неї працювати. Хтось має сітку плести, хтось повинен працювати на заводі з виробництва танків, а хтось — воювати. Тільки так можна вийти з тієї війни переможцями.

— До речі, щодо вашої служби на передовій…

— Я вам, звичайно, все розкажу. І навіть покажу. Але давайте замовимо кави і трохи відпочиньмо, — каже лікар Грабовський у передчутті продовження нашої розмови.

І справді, за цікавою розмовою, яка тривала більш ніж годину, ми зовсім забули замовити каву.

«МИ ЙДЕМО — ОДНА СІМ’Я, СТО БІЙЦІВ, І З НИМИ Я»

Донецький степ. Тут, просто серед дикого поля, на приземлення йде військовий гелікоптер. Неймовірний шум та вітер, який гне додолу пожовклу траву. До ґвинтокрила поспішає група військових, які евакуюють пораненого побратима. І чути музику й слова: «Ми йдемо — одна сім’я, сто бійців, і з ними я».

Це епізод із відео, яке відзняв і змонтував на своєму телефоні лікар Грабовський. Були там й інші сцени. Зокрема, з військової операційної. Відірвані ноги, поломані руки, вибиті очі… Багато того, що для більшості українців залишається за кадром.

Назар Грабовський відслужив в армії 16 місяців, 14 із яких провів на фронті — від початку до кінця як військовий медик. Здебільшого у стаціонарному госпіталі в Покровську — колишньому Красноармійську. Там при місцевому госпіталі був додатково розгорнутий 66-й військовий мобільний госпіталь, який у мирний час розташований у Львові.

«Моя робота відрізнялася від служби медика у військовій частині, що воює. Він постійно повинен переміщатися з нею і завжди бути з солдатами, — відзначає Грабовський. — Фактично цей медик весь час у боях. Однак він менше лікує хворих, а лише визначає, що з ними сталося, надає необхідну першу допомогу і доправляє до нас. Там менше медичної роботи, більше воєнної. А в нас навпаки. Хоч воєнщина також була без перерви. Всім, звичайно, видали автомати. Але в них потреба була тільки тоді, коли їхали на передову. По кілька разів на тиждень. Найближче місце до передової, де був наш медичний пункт, — це Авдіївка. Там стріляли. Вибухи чути було навіть в операційній.

А в Покровську спокійніше. Трохи чути було постріли, але вдалині — туди справжня війна насправді не дійшла. Тому там, у тилу, і розмістили госпіталь».

«ОПЕРУВАТИ ДОВОДИЛОСЯ ЩОДНЯ, ПО ДЕКІЛЬКА РАЗІВ І БЕЗ ВИХІДНИХ»

Якщо на роботі у Львові Назар Зіновійович звик до чітко розписаного розпорядку дня, то на війні все було інакше. «Дні були абсолютно несплановані. Єдине, що завжди було в один час, — початок дня о восьмій ранку. Шикування, сніданок, а далі вже починалося…» — каже медик.

Це був час активних бойових дій. Постраждалих воїнів привозили щодня із різних місць. То з позицій біля шахти «Бутівка», то з Авдіївки. «Для мене не надто важило, звідки той чи інший пацієнт. Часу на такі думки не було, — розповідає лікар Грабовський. — Де йшли бої — звідти й привозили. Цілими хвилями, які переважно починалися неждано-негадано. Бувало так, що й о восьмій вечора. Ніби вже і день закінчується, і пацієнти всі розібрані. Думаємо собі якусь вечерю приготувати, посидіти… І тут сповіщення — везуть нових поранених. Ось і закінчилася вечеря, не почавшись.

Оперувати доводилося щодня, по декілька разів і без вихідних. Часто перепадали складніші операції: поранення в грудну клітку, живіт, відірвані ноги, судини, які треба зшивати… Зі звичайними пораненнями теж працював. Наприклад, осколки дістати з-під шкіри або м’язів. Але це була наша рутина. Таких випадків навіть не рахував.

Однозначно, війна додала мені сміливості й упевненості як хірургу. Особливо в критичних ситуаціях, де потрібно швидко приймати рішення, а часом наважуватися на щось більш ризиковане. Однак там я зовсім не займався кардіохірургією. Лише два випадки було, коли довелося оперувати серце. Це не дивно. Здебільшого ті пацієнти, яких поранили в серце, до госпіталю не доїжджали…»

Щодо медичного та військового забезпечення на фронті лікар відгукується схвально: «Перебуваючи в армії, я постійно відчував до себе шанобливе ставлення з боку як кадрових військових, так і держави. Були нюанси, але їх треба розуміти. Із медичним забезпеченням усе було нормально. За тих умов, які ми маємо в нашій країні, гріх, напевно, нарікати. Мені не треба було ламати голову над тим, де взяти щось на лікування пацієнта. Просто брав і лікував. Навіть ліки, які коштують по кілька тисяч гривень, а то й десятків тисяч, теж були, і вони були забезпечені державою».

ПРОБЛЕМА ВІДСТОРОНЕНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

«Чи зближувалися ми з нашими пацієнтами? Чи знали сутність тих воїнів? По-різному бувало, — продовжує свою розповідь Назар Грабовський. — Є різні люди і психотипи. Одні замкнуті, нічого не розказують. Другі, навпаки, йдуть на контакт. Були люди різних рівнів світогляду. Хоча я помітив, що серед звичайних солдатів дуже часто зустрічалися освічені, розумні та творчі люди. Деколи в перші дні цього не розумієш. Всі однаково приїжджали брудними і засмальцьованими, волосся та шкіра в болоті, очі тьмяні, мовчать. А через кілька днів спілкуєшся і розумієш, що це за людина. Очі посвітліли, є про що поговорити: він також має свої переконання, теж багато чого пережив і чимало тій війні віддав. Ще була інша категорія — з ними просто не встигав познайомитися. Ти їх прооперував, вони полежали ніч, а на ранок їх забрали гелікоптером, наприклад, у Дніпро на подальше лікування».

Повернувся із війни лікар Грабовський не лише з військовими відзнаками: орденом Данила Галицького, нагрудним «Знаком пошани» і медаллю «До 25 років Незалежності України». Він продовжує періодично спілкуватися з тими, з ким його пов’язала війна. Хоча не приховує, що з плином часу ті зв’язки поступово втрачаються.

Назар говорить, що йому досі сильно болить проблема відстороненості більшої частини суспільства від війни і, зокрема, військових, які повернулися з фронту. Коли влітку до Львова повернулися герої 80-ї окремої десантно-штурмової бригади і для них організували урочисту ходу містом, він написав на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Насправді людей прийшло дуже мало. Людям байдуже, а солдатам образливо. Кажуть, що краще б їх не виводили з території військової частини».

«Зрозумійте правильно: ці бійці не хочуть, щоб їх після повернення з фронту тут носили на руках. Військовим більше хочеться, щоб загалом уся ця ситуація в суспільстві сприймалася інакше», — пояснює медик.

«ЗМІНИТИ СПОСІБ МИСЛЕННЯ І РОБОТИ»

— Воїни на фронті захищають країну, зокрема для того, щоб вона змінилася ізсередини. Зараз на слуху медична реформа. Як ви її сприймаєте? — ставлю я останнє запитання.

— З оптимізмом. Розумію, що реформа потрібна. Тому що в такому вигляді, як медицина була досі, далі вона існувати не може. Хоч я розумію, що цей період буде болісний і складний. Особливо для лікарів. Для пацієнтів також буде плутанина на перших етапах. Потрібен час, щоб за п’ять-десять років система трансформувалася і перейшла в нормальне русло. Бо інакше все далі залишатиметься безперспективним.

Реформа рухається, але дуже повільно. Є великий спротив. Зокрема, з боку медиків, комітету Верховної Ради. Бо реформи — це завжди непопулярна річ. Вони передбачають, що комусь доведеться змінити спосіб мислення і роботи. А зміни завжди лякають, бо створюють дискомфорт. Тому люди підсвідомо опираються, оскільки не хочуть відмовлятися від своїх напрацювань, пристосовуючись до нової системи. Та якщо потрібні реальні зміни, то кожному треба буде вийти із своєї зони комфорту.+

Дмитро ПЛАХТА, «День», Львів Фото надані Назаром ГРАБОВСЬКИМ
Газета:
Джерело: https://day.kyiv.ua/uk/article/tema-dnya-cuspilstvo/viyna-dodala-meni-smilyvosti